Події

«Я собі уявляв, що наше служіння буде таємним: вночі у відкритій церкві чи в когось у хаті…»

Про життєвий вибір молодої людини в часи «розвиненого соціалізму», про спілкування з підпільними священиками, про сучасний стан УГКЦ, її проблеми і двадцятирічний шлях легального розвитку – в розмові з отцем Орестом ФРЕДИНОЮ, протосинкелом у справах священства УГКЦ, парохом храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові.

Виповнюється двадцять років з того часу, як Українська Греко-Католицька Церква вийшла з підпілля. Вперше вона відкрито і на весь світ заявила про себе голодуванням вірних, священиків та єпископів на Арбаті в Москві, пізніше відбувся багатотисячний похід за легалізацію УГКЦ у Львові.

Про своє повернення в лоно Католицької Церкви заявили священослужителі Преображенського храму у Львові – того самого, парох якого Гавриїл Костельник у далекому 1946 році став ініціатором псевдо -собору по приєднанню до російського православ’я… Історична справедливість відновилася, але ціна їй - десятки тисяч життів, які були віддані за свою віру, за Христа, за Україну.

У той час, коли на наших західних теренах УГКЦ діяла підпільно, до її лав приєднувались молоді люди, які шукали свій шлях до Христа і глибокого духовного життя. Серед них був нинішній парох храму Різдва Пресвятої Богородиці у Львові Орест Фредина, представник того останнього покоління, яке навчалось у катакомбній семінарії.

Мабуть, і в найкращому сні отцеві Оресту не могло приснитися, що він, будучи вільним священиком у легальній Церкві, вітатиме на своїй парохії найвищого єрарха Католицької Церкви – Папу Римського Івана Павла ІІ і ще півмільйона молодих людей з усіх куточків України та з-за кордону…


«У маминій хаті переховувались і партизани, і підпільні священики»

- Ви прийняли рішення про служіння Церкві ще в радянський час. Для молодої людини, з точки зору тодішньої ментальності, це був шлях безперспективний, «в нікуди». Як Ви зважились на це і що посприяло такому вибору?

- Найперше – виховання в родині. Мої батьки постійно підтримували контакти з підпільною Греко-Католицькою Церквою. Мого дідуся по маминій лінії заарештували в часі визвольного руху, і він «відбував покарання» в таборі у Норільску. У 1953 році в’язні цього табору підняли бунт, і всіх учасників цього бунту знищили: розстріляли, пом’яли танками.

Серед них був мій дідусь. Тепер його реабілітовано… У маминій хаті в свій час переховувались і партизани, і греко-католицькі священики, відбувались підпільні богослужіння. Я це знаю не від когось. Наша родина постійно в тому жила. Мене хрестив отець Анатоль Байрак, монах-василіянин, який завжди був бажаним гостем в нашому домі. Бували в нас підпільні священики Григорій Будзінський, Петро Городецький, Петро Періжок, Євстахій Смаль, пізніше – отець Василій Вороновський. У нашій хаті не раз відправлялись Богослужіння.

… Повернувшись з армії, я вирішив вступати до медінституту. Це був 1983 рік. Тоді ще я й гадки не мав, що стану священиком. На щастя, до медінституту я не поступив. Не можу сказати, що дуже переживав, але ця ситуація була добрим поштовхом для того, щоби переглянути своє життя, подивитись на нього по-іншому. Уже тоді я і мій близький приятель відчували якусь внутрішню порожнечу. Усе, що було навколо нас, не приносило душевного миру.

Одного дня він каже до мене: «Пішли до церкви». Я не захотів, мотивуючи це тим. що «там чекісти». Запропонував піти до костелу, на що приятель здивовнано зауважив: «Ти що – поляк?»... Ми були по-різному виховані. Закінчилась ця дискусія тим, що ми разом помолились і згодом поїхали в Почаївський монастир.

Той внутрішній голод, порожнеча, туга в душі не проходили. Ми таки пішли до костелу, але, мабуть, вели себе якось не так, бо бабусі весь час нас настановляли і робили зауваження, а ми ж були хлопці гонорові!... Після цього випадку я попросив маму щоб завела нас на Богослужіння. Пам’ятаю, що тоді був травень, якраз правились маївки до Богородиці. Так довго на колінах я ще ніколи не стояв! Ми з приятелем вийшли з костелу піднесені, окрилені. Так і хотілось літати.

«Вони вміли терпіти і бути в терпіннях щасливими людьми»

- Чим Вам найбільше запам’яталися підпільні священики?

- Я контактував з ними ще з раннього дитинства. Усі ті, кого я вже згадував, і отець Олексій Васьків, який тепер є парохом в церкві на Левандівці, в першу чергу наголошували, що бути християнином - це означає бути людиною, у найважливіших обставинах життя вміти бачити промисел і провидіння Боже. У цих людях не було злості, вони не мали ні на кого зла. Жили в дуже складних обставинах життя. Ці люди самі багато терпіли і передавали іншим мир від Бога.

Вони не вміли нарікати, зате вміли молитися. І мені це запам’яталося на все життя. Якщо взяти отця Григорія Будзінського, то в нього забрали все, найперше – здоров’я. В Сибіру він пробув тринадцять років, і цього чоловіка ніхто не бачив знервованим, злим, ображеним. Він не мав страху і нервів. І таким був до останнього дня свого життя...

Загалом, його доля дуже цікава. У монастир потрапив в такий спосіб, що втікав від польської поліції. Там йому сподобалось, і згодом молодого монаха зауважив митрополит Андрей Шептицький, скерував на навчання до Риму. Отець Григорій Будзінський разом з блаженним Климентієм Шептицьким, отцем Гавриїлом Костельником був у складі делегації, яка їздила в Москву відстоювати Греко-Католицьку Церкву. Тільки вони, на відміну від отця Гавриїла Костельника, який пішов на компроміс з радянською владою, обрали інший шлях – терпіння і мучеництва. Отець Григорій відіграв важливу роль у моєму життєвому виборі. Він був живим свідком тої бурхливої історії, по-справжньому терпів за віру і Христа.

Отже, я виростав в середовищі підпільної Церкви, але думки стати священиком мені ніхто не нав’язував. У делікатний спосіб хтось з отців пропонував іти до монастиря, але я себе там не бачив. І вважав, що служити Церкві, навчатись у семінарії повинні якісь поважніші, ніж я, люди. Я навіть нічого такого не міг собі подумати...

Ми з приятелем стали частіше ходити на Богослужіння, навіть щодня, дістали собі Новий Завіт, Святе Письмо, іншу духовну літературу, бо й далі відчували той голод в душі. Згодом стали частіше зустрічатися з отцем Петром Городецьким - надзвичайною людиною, яку мордували в психлікарні, дев’ять місяців безпідставно тримали під слідством, але цей священик не озлобився, не злостився на своїх кривдників. Він мав надзвичайне почуття гумору: вмів пожартувати і з себе, і з обставин життя.

Не дивлячись на труднощі, свято і просто робив свою справу... Хороші спогади залишилися в мене про отця Богдана Бєлінського, нині вже старенького, який викладав нам моральне богословіє. Це був дуже скромний і тихий чоловік. І він йшов робити свою справу для Церкви, для Бога, для свого народу. По-світському це можна було б назвати непоборним оптимізмом, а я б сказав, що це була ласка Святого Духа. Священики часів підпілля вміли самі терпіти і в терпіннях вміли бути щасливими людьми.

І ще така цікава особливість: коли Церква вийшла з підпілля і появились різні протиріччя, різне бачення подальших шляхів її розвитку, ті люди, які терпіли у підпіллі, мали вирозуміння до всіх інших: і до тих, що ніколи не терпіли, а вже потім приєдналися до них, і до тих, хто мав спокійне життя за кордоном. Вони були толерантними до всіх, займали «золоту середину», ніколи не вивищувалися.

І ще мені дуже запам’яталися ті підіпільні маленькі спільноти, які збиралися на таємні Богослоуження, як ці люди вміли одне одного любити. Вони були між собою чужі, але дотепер залишились один одному настільки близькими і дорогими, що рідні по крові не завжди такими бувають. Я це пояснюю тим, що в наших жилах тече одна кров Христа-Бога, тому нас називають браттями і сестрами. Через причастя до Христа ми стаємося найрідніші.

«Ніхто не сподівався, що Церква вийде з підпілля»

... Ми з приятелем прислуговували священикам під час Богослужінь, а відбувалися вони переважно по ночах. Ми їздили по селах, відкривали церкви, відправляли. У такий спосіб ми хотіли послужитися, стати в пригоді. Після армії чулися міцними, думали, що доведеться й силу застосувати...

І настав такий час, коли ми відчули, що вже без цього не можем. Отець Петро Городецький відрекомендував нас владиці Володимирові Стернюкові, організував зустріч в нього на квартирі. Владика Володимир у 1986 році поблагословив нас на навчання в підпільній семінарії. Це навчання відбувалося конспіративно, маленькими групами по двоє-троє-четверо осіб. Спочатку ми займалися в отця Григорія Будзінського, який викладав нам догматичне богословіє та історію Христової Церкви. Ці лекції він читав нам по пам’яті. Отець мав феноменальну пам’ять, добре знав латинь. Брав книжку по-латині і тут же ж нам перекладав. Коли ми розпочинали навчання, ніхто не сподівався, що Церква вийде з підпілля.

- Ви свідомо наражали себе на небезпеку?

- Я дуже добре усвідомлював, що це - Христова Церква, розумів, що в мене - одне життя. І я хотів послужити Христові. Я навіть не просив, щоб бути священиком, а лише – добрим учнем Христовим. Коли Церква вийшла з підпілля, ми з приятелем на якийсь час «загубилися» - навчання закінчили, але не були висвячені. Зрештою, про це й не просили. До владики Стернюка не навідувалися, бо в нього на той час і так було багато справ.

А коли постало питання про висвячення нових священиків, про нас згадав отець Богдан Бєлінський. Пригадав, що є ще та остання підпільна группа, й знову запросив нас до владики Стернюка. Тоді, у підпіллі, був дуже гарний момент: ніхто не домагався свячень. Усі чекали, коли покличуть. Те, що ти закінчив студії, ще нічого не означало. Коли перед висвяченням нам сказали написати прохання, що ми хочемо бути священиками, я навіть трохи здивувався: як я буду просити?

Мені в голові це не вкладалося. Я вважав, що це має Церква запропонувати. Тоді мені пояснили, що Церква теж хоче знати, чи ти маєш таке бажання. 20 лютого 1991 року, якраз на мій день народження, мене висвятили на піддиякона, 21 лютого – на диякона, а 16 травня цього ж року, на празник Вознесіння, – на священика. Це були перші свячення в Україні кардинала Мирослава-Івана Любачівського. Я надзвичайно щасливий, що Бог саме так покерував моїм життям, десь «підказав» мені як це має бути.

Я собі уявляв, що це служіння буде таким, як в отців-попередників: після роботи у когось в хаті чи вночі у відкритій церкві, і на інакше й не розраховував. Коли отець Григорій Будзінський, розглядаючи 13-18 глави з Одкровення Івана Богослова говорив нам, що скоро Совєцький Союз розпадеться - згідно з пророцтвом, нам здавалося, що це буде в дуже віддаленій перспективі. Ми щойно повернулися з віська, знали, що являє собою ця система, яка це велика потуга, і дивувалися словам отця. Водночас, чи це було якесь велике диво? Розпалася ще одна імперія.

Колись і Римська імперія була сильною, але апостол Павло давав собі раду. І на отця Євстахія Смаля як подивишся: його лапають тут, а він уже в другому кінці Львівської області. Ми самі дивувалися як він так міг... Це були надзвичайні люди: вірні своєму обов’язкові, добрі, смиренні. Принаймні ті, з ким мені Бог дав можливість зустрітися. Вони були відважні, бо мали мирне і добре серце. Ця відвага є тоді, коли в душі панує абсолютний мир. І це – від Бога.

Покликання нинішнього часу – вивчити свою традицію

- Якої традиції вас навчали у підпіллі? Чому з приводу цього розгорнулася дискусія, яка привела до відокремлення від Церкви певної групи людей під проводом колишнього священика Василя Ковпака, прихильників старої, як вони кажуть, справжньої католицької традиції?

- Дуже часто святе причастя ми приймали клячачи. Коли стали студентами підпільної семінарії, до наших рук потрапили перефотографована книжка «Обряди української Церкви» отця-доктора Юрія Федорова. Її нам дав митрополит Володимир Стернюк. Коли ми почали її читати, виникло багато запитань. Владика Володимир дуже гарно нам усе пояснив. Річ у тім, що ми завжди знаходилися між двома полюсами, нас за всяку ціну хотіли собі придбати інші народи – в тому числі і шляхом зміни традиції.

Одні хотіли щоб ми належали до латинського обряду, а згодом – і до їхнього народу, інші мали дуже подібний обряд, подібні звичаї, і так само за всяку ціну хотіли нас перетягнути на свій бік, а ми залишилися вірні Богові і Апостольській столиці. Ці змагання зробили на нашій традиції великий відбиток. У плані обрядовості ми є на рубежі двох світів, двох традицій, двох різних культур – західної і східної. Ми весь цей час плекали свою традицію, але все одно лишились зраненими, і, скажімо, для того, щоб відрізнятись від Російської Православної Церкви, обряди якої дуже подібні до наших, ми мусіли щось запозичити від західної традиції.

Це нас відрізняло і простим людям давало зрозуміти, що ми – інакші. Було зручно мати щось інше, запозичене, але наш неповторний східний обряд, наша мова не дозволяли нам асимілюватися в західному обряді. Дуже добре, що зараз ми маємо доступ до літератури, до праць Святих Отців, і можемо, врешті, вивчити свою традицію, пізнати її коріння, що було не так – поправити. Тільки делікатно, не роблячи різких рухів... У підпіллі ми причащалися клячачи, а в Східній Церкві причастя відбувається стоячи. Коли ми почали шукати відповіді на це питання, то зрозуміли, що в нашій традиції момент святого причастя є моментом, коли ми прощені. Це підтверджують слова з тексту літургії: «Святеє – святим».

А коли я - грішник, то каюсь, падаю на коліна і визнаю перед Богом свої гріхи. У момент, коли приступаємо до Господньої трапези, маємо бути свідомі того, що ми є грішниками, але прощеними. У Східній Церкві стояча постава завжди символізувала воскресіння Ісуса Христа. Тепер ми знаємо Його як постійно прославленого, і це є основний наголос Богослужіння у Східній Церкві. Ми постійно благословляємо перемогу, воскресіння Ісуса Христа. Момент, коли ми приступаємо до святого причатя, є миттю, коли Бог дарує себе нам. Стояча постава ніколи не була поставою гордості по відношенню до Бога, але символом того, що Ісус Христос воскрес. Це постава, яка має в собі символ воскресіння.

У часі Великого Посту, на відміну від наших латинських братів, ми б’ємо поклони. Це - постава нашого упокорення, але одне другого не виключає. Момент, коли хтось б’є поклони, не виключає того, що він водночас може величати воскреслого, прославленого Христа. У літургіці є така символіка: коли окремо Тіло і Кров Христа – це означає смерть Господа. Коли ж священик вкладає часточку тіла у чашу – це означає момент воскресіння Ісуса Христа. Тому в чашу ще додають тепло (теплу воду). Це означає, що той, хто причащається, причащається Христа воскреслого. Це - символ.

Традиції і обряди мають велике значення, але по відношенню до нашої віри вони все ж є другорядними. Вірність Богові, Церкві, її єдність – ось це важливіше. Є речі, за які ми можемо вмерти, навіть мусим, а є речі, за які вмирати не треба, це навіть гріх. У тих суперечках щодо обрядовості, які ми маємо зараз в лоні самої УГКЦ, я вважаю, великим гріхом є те, що хтось вважає, ніби-то він усе знає краще і ворогом для нього є той, хто чинить інакше.

Покликання нинішнього часу – вивчити власну традицію, дослідити її, побачити де є елементи чужі, запозичені і чесно собі признатися, що ця традиція - не наша. Простіше кажучи, там, де було криво – порівняти, при цьому пам’ятаючи, що важливішою є наша віра в Бога, наш фундамент, єдність Христової Церкви. Якщо хтось каже, що він покидає Христову Церкву через те, що звик причащатися клячачи, що в храмі мають бути фани, а не хоругви, або навпаки, то такій людині можна тільки поспівчувати. Така людина на основі речей другорядних руйнує єдність Вселенської Церкви – Тіла Христового. За неї треба молитися.

Зараз спостерігається ще одна небезпечна тенденція: люди, які по-справжньому не терпіли у підпіллі, не докладали особливих зусиль щоб підтримувати Церкву, а десь стояли збоку, тепер хочуть виглядати по-геройськи, бо ті, що правдиво терпіли, ніколи не величалися... Одна пані якось повчала мене, що не можна у тексті літургії вживати слово «православні». На моє запитання «чому?» пояснила: «Бо ми так воювали з ними, що я тепер того слова не потерплю».

А людина, яка по-справжньому терпіла за віру, яка провела на каторзі довгих вісімнадцять років і перед якою схилялися на ІІ Ватиканськомцу соборі усі єпископи світу (я маю на увазі нашого Патріарха Йосифа Сліпого), пояснювала, чому цього слова «православні» не можна викинути з тексту Богослужінь. Саме він закликав нас пізнавати свою традицію, свій обряд, цінувати і доповнювати всі інші обряди Вселенської Церкви. Тут потрібно вчитись і робити крок вперед, а не сваритись.

«Бог чогось хоче нас навчити»

- Схоже, суперечка щодо обрядовості є лише приводом, який вдало використовується зовнішніми чинниками, недоброзичливими сусідами, які хочуть розколоти УГКЦ. Уже не раз озвучувались здогади, що в цьому задіяний російський КГБ. Чи є такі дані у Церкві?

- Довести конкретними фактами це важко. Тут би варто було провсети серйозні розслідування, але це не є покликання Церкви. Я впевнений, що у великій мірі до цього спричинилися зовнішні впливи, але також відіграли свою роль внутрішні чинники. Як писав колись Іван Богослов, є такі, що з-поміж нас вийшли, але між нами ніколи не були, бо якби були, то між нами й залишились би...

Якщо подивитись на історію церковних розколів, роз’єднань, яких було чимало, то усі вони мають одну причину - гордість. Коли хтось починає усвідомлювати, що він найкращий, що він – герой, борець, що для нього ієрарх, Богом йому посланий, є ніким, то це що? Звичайна гордість. В Євангелії не сказано, що ієрарх має бути наймудріший, найчесніший, найгарніший, лиш «Як Мене послав Отець, так і Я посилаю вас...». І апостоли мали певні обмеження...

Якщо так уважно подивитися на зовнішні впливи, то можна знайти того, хто ділить – диявол. У перекладі з грецької слово «діаболос» означає «той, хто ділить»: розум - від серця, спосіб думання – від того, що ти говориш і так далі. Така людина уже сама в собі є внутрішньо розділена. «Діаболос» - це той, хто віддаляє жінку від чоловіка, батька від родини, хто ділить парафіяльну спільноту, цілу церковну спільноту. Що стало причиною найбільшого - чисельно і географічно - розколу у 1054 році, як, зрештою, й інших? Та те, що хтось подумав: «А я такий самий, як Папа. Маю те саме Євангеліє, ту саму віру, але розумію її краще». Не стало авторитету, більше не потрібен Батько, Отець. А він є той, хто любить, хто дбає, піклується.

Син може закінчити кілька інститутів і бути розумнішим, має право поступати по-своєму, але син не сміє зневажати свого батька. Пригадаймо випадок Ноя. Ну, впився чоловік вином. Не дуже добре зробив, але, мабуть, не зі зла. Не розрахував свої сили... Хам сміється, ще й кличе братів, щоб на батька пальцем показали, а ті накривають його наготу. Хам проклятий, а на інших спочиває Боже благословення. Термін «хамство» якраз і бере свій початок звідси. Якщо замість того, щоб батька накрити хтось іде в газету «Комсомольська правда» писати який він поганий, то це – хамство. Якщо хтось розумний, має більший інтелектуальнйи потенціал, його все одно ніхто не звільняв від четвертої Божої заповіді шанувати своїх батьків.

Ось тут причина лиха, і не лише у Церкві. В державі, в суспільстві також. Ми стратили пошану до вчителя, до священика, бо вважаємо, що розумніші, більше знаємо, бо прочитали більше книжок. Таке можливе. Деколи священик є менш ерудований від осіб святих, які він провадить, але Святий Дух так чинить, що через найпростішого свята людина може вчитися. І тут виникає проблема: ми перестали шанувати людей, яких ми покликаєм, яких між собою вибираєм.

Вони теж люди, які піддаються емоціям, настроям, наріканням. Це дух, який забирає в людей можливість ефективно працювати. Водночас, коли ми молимося за них - ми підтримуємо цих людей. От мене не раз питають: чому в церкві молимося за Папу Римського? Та не тому, що він «найбільший начальник», а тому, що йому Бог поручив спільноту усіх християн на землі: обійняти їх своєю папською опікою, турботою, любов’ю, молитвою. Він - людина, і йому буває важко, тому кожен з нас, хто є учнем Ісуса Христа, найперше у своїй молитві згадує Папу Римського.

Тоді ми молимося за Главу нашої Церкви, бо йому ввірена вся Україна, йому також важко. Своїми молитвами ми цю людину підтримуємо, бо дух – це сила, яка тих звичайних людей робить кращими. Так само молимось за архиєпископа, єпископа, священика. Йому теж непросто. На нього покладена відповідальність за всю парохію.

Бог так мудро зробив, що відносини в Церкві мають бути такими, як в родині. Священик, отець, має бути провідником, батьком усієї парохії, незалежно від віку. Це не означає, що він має бути найсвятішим, наймудрішим, але його Бог вибрав і йому належиться від Бога пошана..І якщо ми будемо шанувати батька, матір, свою Церкву, то нам буде добре, і ми довго проживем на землі.

- Але не всі цих постулатів дотримуються. Чимало вірних підтриимують екскомунікованого священика Василя Ковпака і підгорецьких монахів, які проголосили себе єпископами. Як бути з ними?

- У кожному випадку, коли Церква виносить своє найстрогіше рішення, як-от екскомуніку, то робиться це завжди для того, щоби людей рятувати. Це ніколи не робиться для того, щоби доказати, що хтось правий, хоча тут і так все зрозуміло. Не можна бути правим, ворогуючи з Христовою Церквою. Якщо Господь Бог того чи іншого чоловіка покликав, то, мабуть, у цьому є сенс. «Не ви Мене вибрали, але Я вас вибрав...» Це - слова Ісуса.

Можна собі сказати: «Цей чоловік мені не подобається. Чому він має мною керувати? Я такий самий, теж можу керувати», але тобі Бог цього не дав, ти береш це собі сам. От тут – трагедія... Є покликання бути батьком, матір’ю, священиком, є покликання для меншої кількості людей стати єпископами, ще для одиниць з цілих поколінь – стати Главою Церкви чи Папою. Це Бог вибирає, і навіть тоді, коли по-людськи нам щось не подобається, Бог чогось хоче нас навчити.

Коли наше серце брудне, ми цього не розумієм, а коли воно чисте, ми починаєм з того вчитися. У випадку цих людей двері церкви для них є завжди відкриті, але через покаяння, через переміну... Коли ми інших людей зневажаємо, показуємо на них пальцями і на цьому тлі хочемо показати наскільки ми кращі, то це не є шлях Церкви. Шлях Церкви окреслений словами Ісуса Христа: «Хто між вами найбільший, нехай стане усім слугою».

Церква в першу чергу попереджує вірних, що не можна до таких провідників прилучатися. Щоб це зрозуміліше пояснити, я іноді наводжу такий простий приклад: їде старий поржавілий автобус, у ньому - старий, беззубий водій. Той автобус їде зі швидкістю 30 кілометрів за годину. У ньому обшарпані крісла, але якщо маршрут його – в бік неба, то мені з ним по дорозі. Може їхати інший автобус – шикарний, з кондиціонером, відео, зручними м’якими кріслами, з красивим водієм, але якщо він прямує у провалля, то мені з ним не по дорозі.

Дуже часто люди попадаються на такі гачки, бо дивляться тільки на провідників, можуть надмірно прив’язуватися до такого провідника-священика, забуваючи, що наше спасіння не від священика, хоча він – слуга Божий, а – в Ісусі Христі.

«Божа ласка над нами є»

- Як би Ви охарактеризували УГКЦ на двадцятому році її вільного розвитку, тобто виходу з підпілля? Вона стала сильнішою чи навпаки – ослабленою?

- Моя думка така: коли людина багато терпить, то настає такий період, де вона мусить мати реабілітацію. Це стосується і такої живої спільноти як Церква. У підпіллі я бачив її дуже сильною. Коли вона вийшла з підпілля, то була замалою щоби охопити своєю увагою так багато, як це було потрібно. Іноді мені було навіть боляче, здавалося, що ми тратимо своє лице, той дух, яким жили у підпіллі.

Виглядало, що є різні небезпеки, хоча мені ніхто і ніколи не забороняв ділитися тим, чого мене навчили у підпіллі, що Бог влив у серце. Не раз чув нарікання на єпископів, особливо тих, що приїхали з Заходу: вони, мовляв, не розуміють нашої дійсності, мали там доволі стабільне і сите життя, то чому тепер мають провадити Церкву?...

Можу на це сказати тільки одне: ще не було жодного єпископа, який би мені заборонив благовістити Євангеліє, який би сказав:»Не ходи в лікарню, тюрму, до вояків, не нагодуй голодного, не займайся з молоддю…» Якраз навпаки: кожен, хто був – подобався мені чи ні – казав:»Тобі Христос дав в руки Євангеліє, іди і проповідуй. Піди до хворого, немічного, голодного, піди до того, хто сумнівається. Роби стільки – скільки в твоїх силах». І, мені здається, що це – найкраще.

Друга річ, яка мені подобається у вимірі нашої Церкви – це те, що в моменти міжконфесійних конфліктів ми залишалися великодушними по відношенню до тих людей, які нас не хотіли розуміти, що наша Церква не за всяку ціну хотіла довести свою правоту. Справжню правду ми знаємо, але ми залишились великодушними. І в цьому я бачу великий дар Божий. Так само ми, українці, поступали великодушно стосовно тих, хто у сорокових роках робив нам кривду.

Потерпіла кожна українська родина, але ми до дітей тих наших кривдників поставилися великодушно, лишилися до них добрі і мирні. Можемо якісь анекдоти про москалів розповісти, але насправді ставимося до них набагато краще, ніж вони до нас. Це ознака того, що Божа ласка над нами є.

Мені здавалося, що секуляризм, дух сучасного світу помаленьку впливатиме на Церкву, на людей, але бачу як Бог в кожному поколінні покликає собі людей. Великий оптимізм вселяють у мене сучасні семінаристи, майбутні наші священики, як вони хвацько беруться до роботи, як віддаються їй.

І вони знають, які труднощі їх чекають, бо виростають в теперішньому середовищі, яке наскрізь пронизане матеріалізмом і секуляризмом. Покладаю великі надії на них і загалом на нашу молодь, яка шукає глибини, духовних витоків, яка шукає свій шлях до Христа, а зустрівши Його, готова до останнього подиху Йому служити.

Знову ж таки, двадцять років – це ще дуже малий період для розбудови Церкви, але за цей час вона структурно організувалась. Ми маємо нові єпархії, екзархії, осідок Глави УГКЦ перенесено до столиці нашої держави, маємо свої освітні заклади, катехитичні школи, видавництва, добре організовані мирянські рухи.

Я як священик бачу, що моя Церква в теперішніх умовах динамічно росте і розвивається. А це означає, що ми ще більше маємо трудитися в цьому Божому винограднику. Коли виноград росте, сонечко на нього світить, дощ поливає, садівник все одно має роботу. Він повинен вчасно підкопати грунт, вчасно побілити стовбур, пообрізувати сухі гілочки, інакше цю рослину з’їдять комахи… У Церкві є ще багато проблем, які треба вирішувати, але якщо я буду думати, що це хтось має зробити, що хтось винен у цих проблемах, тоді я не буду щасливою людиною.

- Дуже дякую за цікаву і змістовну розмову.

Розмовляла Надія ПАСТЕРНАК,
Фото Романа ЯРЕМЧУКА

Назад